12 березня 2026 року помер німецький соціолог Юрген Габермас. Ось кілька параграфів із моєї дисертації "Публічність як соціокультурний феномен" (2014 року), яка багато в чому будувалась на критиці підходу Габермаса до публічної сфери.
1.1.4 Ідея широкої й егалітарної участі
Домінуючий підхід розглядає публіку як заангажовану спільноту, що діє колективно в певному місці, а не як аудиторію, яка споглядає, що відбувається в цьому місці. Це уявлення засноване на ідеї про можливість широкої й егалітарної діалогічної участі. Саме тому Ю. Габермас, аргументуючи тезу про кризу сучасної публічності, указує на негативні наслідки інформаційного капіталізму, ідеї суспільства загального добробуту, шоуїзації медіа, які перетворили громадянина на споживача. Інші дослідники відмічають, що капіталізм, расизм і патерналізм роблять публічність ексклюзивною (доступ до громадського місця належить групі «своїх»), і висувають марксистське за своєю суттю твердження, що разом із викорененням домінування одних груп над
іншими егалітарний громадський діалог у публічній сфері розквітне. Для таких дослідників публічна сфера є лакмусовим папірцем емансипаційної боротьби між гегемонією держави та непокірною публікою, яку формують активні, громадсько-свідомі учасники.
Пасивність у соціальному та політичному житті, утім, дуже поширене явище, через що пояснити домінуванням еліт соціальною ексклюзивністю видається доволі складним завданням. Участь у публічному житті є важким
випробуванням для багатьох, а включення до такої активності нерідко спричинене розчаруваннями в особистому житті. При цьому публічна діяльність, артикуляція особистих поразок і проблем нерідко призводить до ще
більшого розчарування, насмішок і дорікань з боку більшості (Д. Копленд [149]). Обговорення суспільних справ потребує знання, тоді як для багатьох соціологів, що досліджують масову культуру та ефекти масовості,
фактом є те, що більшість у суспільстві має низький рівень знань, є неосвіченою. Показовим у цьому плані може буте, наприклад, таке спостереження американського дослідника російського походження І. Соміна: «У 1964 р., у розпал Холодної війни, тільки 38 % американців знали, що СРСР не є членом НАТО» [221, с. 4].
Незнання руйнує інтерес (публічний інтерес), що безпосередньо корелює з низьким рівнем участі в громадянському суспільстві. Такої думки дотримуються Л. Альтюссер та Р. Патнем. До цієї критики можна дати прогноз всесвітньовідомого рок-музиканта І. Гіллана, фронтмена музичного гурту «Deep Purple», щодо майбутнього рок-н-ролу: «З ним покінчено. Рок-н-рол утратив свій дух, своє призначення, його сутність зовсім не та, якою була за 1960-их та 1970-их. Те що його вбило, це – «The X Factor» та інші жахливі “шоу талантів”» [74, с. 52]. Пан Гіллан артикулював поширену серед культурних діячів і багатьох вчених думку щодо втрати публічністю якостей раціональності, критичності, професійності. Ми маємо визнати, що громадянська комунікація рідко передбачає широку егалітарну участь. Найвідоміші професори збирали величезні аудиторії на факультативних зустрічах, які нерідко проходили у фокусі телевізійних камер, але у той час як
вони говорили, інші залишались у стороні. Таким, наприклад, був публічний діалог Мішеля Фуко та Ноама Хомського «Справедливість» (1971 р.): тут найвпливовіший громадянський дискурс було продуковано найтитулованішими членами суспільства перед обличчям бездіяльної, анонімної, мовчазної аудиторії. Чи має це означати, що публічність утрачає необхідний ґатунок? Домінуючий підхід, таким чином, залишається сліпим або неохоче визнає неминучу дискурсивну асиметрію публічної сфери між тими кількома, що отримують увагу, та більшістю, що її надає. Ця асиметрія може бути виявлена всюди – від медіа до сусідських зустрічей. Увага інших є рентабельним капіталом, і тому вона є предметом боротьби. Убачаючи в публічності зорганізовану спільноту небайдужих, дослідник ігнорує не тільки той факт, що люди в більшості своїй бажають залишатися глядачами, але й вплив самої видимості, показування (експонування та самоекспонування) на участь у публічному житті. Події є публічними тільки в тому випадку, якщо вони доступні спостереженню для аудиторії. Як ми побачимо далі, видимість має конститутивний вплив на формування публічності. Сказане визначає необхідність узагальнення головних критичних зауважень до домінуючого підходу у вивчені публічності.
1.1.5 Критика домінуючого підходу
Феномен публічності в перспективі його громадсько оірєнтованого потрактування фундується на спільності інтересів і загальній прозорості суспільно-політичних процесів. Ці два важливі елементи становлять базис
утопічного бачення суспільства, сформованого в модерний час, і покладені фундамент теоретизування про публічне в політичній філософії та соціальних науках. Публічність у габермасівському бачені – це продукт модерну (епохи Нового часу), який висуває принципову претензію на можливість розумного регулювання та конструювання всіх соціальних процесів на підставі претензії громади на спільну власність або артикуляцію загальних прав. На уявлення про нормальний перебіг публічного дійства (дискусії, зборів та ін.) великий вплив
справив інший ідеал Просвітництва – відкритість, розвинена в таких конструктах, як гласність, прозорість, освіченість. У модерний час на всі найскладніші питання знаходяться розумні відповіді; ці відповіді кожен з нас може знайти сам як освічений суб’єкт, без допомоги сторонніх осіб – потрібно лише вийти зі стану «інтелектуального неповноліття» (І. Кант) – власної закритості – і почати користуватися «публічним розумом» (Дж. Роулз). З цього приводу Е. Гідденс указує на розширення раціоналізації як особливого
модерного режиму відкритості, що «стає домінуючою ідеологією, необхідною якістю індивідуальності, модою й потребою в сучасній культурі» [163, с. 99]. Раціоналізм як такий стає стовпом, на якому ґрунтується проект Просвітництва як тотального просвітлення, тобто абсолютизації відкриття (наукового, географічного тощо) та викриття (ілюзій, ідолів і міфи традиційного суспільства).
К. Калген при більш детальному розгляді з’ясовує, що раціоналізм та індивідуалізм, розвиток якого був спричинений зростанням цінності приватної власності та недоторканності приватного життя, виявляються протиборчими силами [145, с. 30]. Конфіденційність та автономність особистості, які передбачають самовизначення й вільний вибір, опиняються в полоні влади («системи», у категоріях Габермаса). Владні інститути відкривають й дають відповіді на будь-які поставлені запитання. Вільний кантівський вибір, який
здійснює вільна особистість чи освічена публіка, обертається секуляризацією розумного, доброго, чистого, вічного. Горкгаймер та Адорно [123] розкрили подвійність та оборотність ідеалів Просвітництва, показавши тіньову сторону цієї переможної ходи Розуму. Ця внутрішня суперечність модерну є ключовою для розуміння сучасних форм публічності, їх уявлення. Однак хибним було б припустити, що дуалізм публічне /приватне – це лише продукт Просвітництва. Безумовно, є підстави вести мову про наявність цього складного феномена й на більш ранніх етапах історії, при цьому не надто захоплюючись і не намагаючись звести у ранг еталонного зразка античну Агору чи римський Форум. Тут головним є те, що саме в епоху модерну з уявленнями про публічне відбуваються значні зміни, які істотно зумовили те, яким чином публічність і її розмежування із приватним ми сприймаємо сьогодні.
На підставі актуалізації соціально-історичної зумовленості феномена публічності ми можемо говорити про певні форми публічності як відносно стійкий набір норм, цінностей, значень і практик, який спрямовує поведінку суб’єкта в присутності незнайомців. Цей культурний патерн забезпечує певний режим відкритості, доступності (спостережуванності й можливості бути побаченим) в залежності від соціально-історичного та культурного контекстів. У призмі домінуючого підходу сучасні форми публічності не відповідають ідеальному типові публічності й тому трактуються негативно. Ю. Габермас пише: «Із публічної сфери громадянського суспільства сформувалася деполітизована соціальна сфера, у якій державні та соцієтальні інститути змішалися в єдиний функціональний комплекс, який уже не може бути диференційованим згідно з критеріями публічного та приватного. Єдине, що нам залишається, спостерігати процес поляризації соціальної та інтимної сфер» [170, с. 148].
Н. Луман дорікав авторові нормативної моделі публічної сфери в тому, що він слідом за Т. Парсонсом висунув на перший план соціологічну категорію консенсусу. «Положення Габермаса, як правило, сліпі щодо конфліктних
ситуацій» [210, с. 168]. Не влаштовував його і запропонований Габермасом практичний аспект – «вирішення соціальних проблем засобами дискурсу та апеляції до «ідеальних мовних ситуацій», так як особистість в реальних умовах і в принципі підпорядкована державній системі і в неї не має гарантій недоторканності» [210, с. 169]. Песимістичний погляд, притаманний Ю. Габермасу та його послідовникам, наприклад, Р. Сеннету [219], М. Девісу [151], Ш. Зукін [238, 239], заснований на низці аргументів щодо неспроможності сучасних телевізійних, читацьких, інтернет-публік та інших асоціацій, утворених у рамках масової культури, відповідати цим критеріям дискурсу. «Занепад» публічного та приватного, рівнозначних соціальних фактів, викликаний погіршенням якості (або слабкістю) публічних дебатів і дискусій, головним чином у засобах масової інформації та нових медіа (критиці нових медіа саме в цьому контексті присвятили роботи Р.Смолкін [222], М. Ріл [211], Н. Постман [208], Б. Пейдж [206], Р. Хольт [175] та ін.). Дослідники посилаються на глобальні процеси «комерціалізації» (Л. Лофланд [192]), «медіатизації» та «деполітизації» публічної сфери (Дж. Фрідман [160], М. Гарселон [162]). Тенденції до «карнавалізації» повсякденного життя (У.Еко), «міфологізації» політики (Р. Сеннет), зростання популізму, «перетворення публіки з культуро-проблематизуючої на культуро-споживчу» (Ю. Габермас), зміна «дискурсу критичної публіки на публічну «сповідь» про інтимне життя, щоб отримати хай і тимчасову, але популярність» (У. Еко [129]) – усе це унеможливлює колективну дію та формування громадської думки щодо важливих спільних питань. Як наслідок – публічність утрачає необхідний для демократичного розвитку рівень якості, а саме спроможність громади впливати на політичну ситуацію, захищати свої громадянські права, відстоювати людську гідність.
Дійсно, сьогодні в просторі парків, кав’ярень, пабів, на міських площах, у молах, блогосфері, соціальних мережах рідко є місце для політичної аналітики, раціональної критики та пошуку шляхів більш гуманної організації життя, нового історичного консенсусу. Утім, спробуємо застосувати альтернативний підхід до розгляду публічності. Перше, що в такому разі вимагає перегляду, – це ідеальний тип публічності та відповідні йому критерії якості. «Чи існувала хоч колись ідеальна публічна сфера?» – провокативне питання й одночасно назва статті сучасного історіографа публічності М. Шадсонa [217]. Дослідник пише: «Міркування про умови та можливості для більш раціональної та критичної, чесної та чистої в помислах політичної практики в наш час не має майбутньої реалізації, допоки в масовій уяві актуальні ілюзії про характер публічної сфери минулих днів. Політичний дискурс не став більш поміркованим і критичним» [217, с. 160]. Відома феміністка й дослідниця культурних та історичних засад гендерної нерівності Н. Фрейзер [159] запевняє нас, що «буржуазна публіка ніколи не утворювала публічної сфери. Завжди було наявне різноманіття конфліктуючих публік, їх
стосунки – це біографія суперечок» [159, с. 116]. Наступне питання ставить Е. Гідденс: «Чому саме раціональність і критика політично ангажованих дискусій виступають у ролі критеріїв якості публічності?» [163]. Він продовжує: «Якщо раціоналізація означає впорядкування світу за універсальними принципами, яким чином ці принципи можуть бути універсально обґрунтованими?» [163, с. 104]. Хто, власне, має
право ці критерії встановлювати? Американський політичний дослідник А. Скотт [215] іде далі й проводить паралелі між проективною концепцією Габермаса та міфотворчістю: «Габермасівські концепти – це намагання
реконструювати міфи та релігійний досвід» [215, с. 79]. Іншими словами, критика сучасної публічності викриває не стільки притаманні вади цього феномена соціальності, скільки недоліки домінуючого підходу до його інтерпретації. Вищесказаним ми мали на меті продемонструвати також його тотальність, намагання звести складний за композицією, контекстуальний і багатовимірний феномен до нормативних аспектів інституціоналізації політичної волі шляхом досягнення ідеальних мовних ситуацій.
Громадянська комунікація, на пошук і встановлення якої орієнтовано домінуючий підхід, (1) складна для зорганізування; (2) конституює невелику частину значущих публічних подій; (3) є проблематичною для вивчення громадянського суспільства; (4) не відрізняється якісно від комунікації, здійснюваної агентами інституційної політики; (5) рідко передбачає егалітарну та широку суспільну участь; (6) утворена динамікою життя в умовах
відкритості, видимості, що зрідка проходять в атмосфері гармонії, взаємної поваги, натомість часто уміщує злість, турботу, страх, розчарування та інші негативні емоції. Найбільший методологічний недолік домінуючого підходу до вивчення публічної сфери, на наш погляд, полягає в тому, що в рамках цього підходу
публічна сфера визначається як сфера громадського життя, у якому відбувається певна комунікація. Саме ж місце – «чорна пляма» на мапі дослідника, увага прикута не до нього, а до громадсько орієнтованої
комунікації з приводу загальнозначущих питань, що має проводитися в егалітарному форматі тією групою, що використовує місце у цей час. Ці недоліки, на нашу думку, спричинені модерним уявленням про публічність, що
актуалізує тільки одну можливу схему конструювання публічного. Можна зробити висновок, що концептуальний розрив між модерним і постмодерним суспільствами висвічує глибинні зрушення в засобах
конструювання публічності. Модерна публічність – це універсальна норма громадського життя, тобто тієї частини соціального життя, яка виникає в безпосередній або опосередкованій медіа-присутності соціально відмінних
суб’єктів. Це метанаратив, до якого включені всі раціональні суб’єкти, що мають власність, що визначають себе через належність або неналежність до нього. Об’єктивне знання про правила публічного дискурсу та соціальної
практики відтворення цього знання й створюють стійку, центровану колективну ідентичність.
Сучасність виявляє крайню підозрілість і недовіру до метанаративів, отже, до абсолютності й універсальності норм і значень громадського життя, постійно розміщуючи їх в історичний, соціально-економічний і культурний
контексти. Проект Просвітництва не витримав випробування на міцність із боку мультикультуралізму, постколоніального досвіду й феміністської критики: «високим» ідеалам якості «публічної сфери» Габермаса, «публічного дискурсу» (С. Бенхабіб) або «публічного розуму» (Дж. Роулз) були пред’явлені
звинувачення в ідеологічності (Н. Лукман, Г. Гадамер), орієнталізмі (Е. Гідденс) та імпліцитній нерівності статей у доступі до публічної сфери (Н. Фрейзер). У цьому відношенні зростання ролі особи, розкриття її
креативного потенціалу, продукування локальних дискурсів та унікальних оповідань протиставляються метанаративу Просвітництва, що знайшло відображення в актуалізації значення різності / відмінності («diversity») – базового поняття для ідеології мультикультуралізму (Ч. Тейлор), культурної антропології та географії, студій урбанізму. І саме публічність, на думку американської соціологині Л.Лофланд, «та сфера, що продукує емансипацію від приписаного статусу та заданої ідентичності» [192 с. 214]. Отже, публічність є платформою для маніфестації відмінного.