Фортифікація. Форми укріплення
Фортифікація, згідно зі словниковими дефініціями, це те, що створюється з метою укріплення, посилення захисту від засобів ураження противника, полегшення оборони певної ділянки місцевості. Інженерна наука або мистецтво фортифікації вчить нас вдосконалювати природні закриття й перешкоди та посилювати їх штучними перепонами. Дефініції таким чином припускають, що укріплення є проактивною дією, тобто спробою попередити ворожі наміри, зупинити агресивні дії, запобігти шкідливому впливу за допомогою спеціальних заходів і засобів. Суттю фортифікації таким чином є те, що вона не несе позитивного змісту, скоріше негативний – створюється проти чогось, встановлюється перед кимось, є надзвичайним, екстра-обʼєктом чи екстра-заходом. Зауваження щодо надзвичайності оборонних споруд (окопів, траншей, сховищ, укриттів, блокпостів, загороджень, шлагбаумів та іншого) та їх негативного змісту не варто трактувати як спробу знецінити їх значення, вказати на відсутній онтологічний статус, неможливість генерації власних світів, цінностей, унікальних практик. Якщо дійсно це зробити, то ми мали б відмовитись від багатьох цінних речей з нашої історії – починаючи від Ярославових валів, козацьких фортець, аж до «наївних» оборонних споруд із коліс і рейок на початку повномасштабного вторгнення.
Твердження про надзвичайність фортифікацій виводить нас до іншого зауваження, а саме того, що вони є різновидом посилення норми. Використання цієї категорії має сенс кожного разу, коли ми захищаємо від небезпеки існуючий лад. Міць укріплень вимірюється їх здатністю стримувати ворожі війська, зберегти державний устрій, захистити суспільну мораль, домінуючу ідеологію, ставлення більшості до меншин й таке інше. Будуючи та підсилюючи укріплення ми погоджуємось із суспільним ладом, й протидіємо силам, що намагаються його зруйнувати. Мури і вали мають фізично доводити, що все знаходиться під контролем тих, хто тут домінує. Закриття й перешкоди засвідчують, що не існує якоїсь неявної частини суспільства, що упорядкована на засадах іншої точки зору. Укріплення отримують статус загальноприйнятого через широку фізичну присутність та розгалужену систему нематеріальних форм, таких як комендантська година, світломаскування, правило двох стін, повітряні тривоги, повідомлення застосунків та інші покажчики, обмеження, інструкції, керівництва. Цементування укріплень, буквальне й фігуральне, призводить до гіпернормалізації простору. З цієї перспективи ми дивимось на посилення рубежів, мобілізацію, унормування добровольчих батальйонів, волонтерську риторику й практику як на елементи єдиного процесу поширення й утвердження гарнізонного стилю життя, та його об’єктивації – в країні-фортеці.
Поза превентивністю та надзвичайністю, третьою важливою властивістю укріплень є те, що вони несуть обмежувальний ефект й на тих, кого повинні захищати. Завдяки Мішелю Фуко, ми знаємо, що влада використовує протоколи безпеки та спеціальне знання інверсійно, як частину дисциплінарного апарату. Проблема фортифікації ускладнюється ще більше, коли ми намагаємось описати спектр цивільних обороних практик у міському просторі та медіа: будування підземних шкіл й смарт-укриттів, спорудження бетонних зупинок громадського транспорту, публічне використання вестибюлів метро і паркінгу бізнес-центрів, ТРЦ як укриттів; комеморація (створення військових меморіальних кладовищ, укорінення ритуалів скорботи в громадських місцях); ліквідація радянських пам’ятників і мозаїк, деколонізація громадського простору через очищення від російських топонімів, вивісок, вітрин; участь в спортивних змаганнях та благодійних заходах на користь ЗСУ; патріотичний маркетинг та написи на стінах, вуличний рекрутинг до бойових бригад; підрахунок одиниць підбитої техніки ворога, відлік днів війни; створення англомовних матеріалів для об’єктивного інформування іноземців, репости цих матеріалів в аккаунтах українських діячів культури, боротьба з ворожими ІПСО; переприсвоєння видатних особистостей українського походження, повернення національних скарбів; дерусифікація стилю життя (боротьба за чистоту мови, нульова толерантність до російського, перехід на українську, споживання українського) політизація субкультур, посилення цензури; використання тіла як носія патріотичних значень; марші в підтримку полонених азовців, акціонізм українських біженців за кордоном, «культурний десант» на міжнародній мистецькій сцені та багато, багато інших оборонних й наступальних дій, спрямованих на підсилення нашої стійкості. Ця множинність дій, окреслених словом «безпека» можна інтерпретувати двояко: або ми дійсно за крок до екзистенційної прірви, що вимагає суцільної концентрації й мобілізації, або категорією безпеки (убезпечення) сьогодні зловживають. І як мені видається, обидві інтерпретації вірні. З однієї сторони, протистояння імперській агресії сприяє відродженню національної культури, громадянської ідентичності, українського війська. А, з другої, ефектом цього процесу стає збільшення практик, відомих як «акція на підтримку», що мають (візуально, медійно та ринково) атракційний характер, що у підсумку виглядає як субверсійна стилізація, аніж дії з посилення оборони.
Оскільки фортифікація має непросту будову, було б доречним розробити засіб впорядкування цієї складності. Метою цього інструменту не є ані спроба поділити форми укріплень на дієві й безглузді, ані намагання викрити крихкість «залізобетону», чи вказати на більш автентичні або нікчемні об’єкти. Впорядкування форм укріплень скоріше має зробити це явище більш прозорим з феноменологічної точки зори. Підставою для такого інструменту є дві перпендикулярні вісі, що утворюють поле градієнту, в якому ми можемо локалізувати окремий обʼєкт або практику, що визнані як укріплення /підсилення /підтримка та окреслити їх характерні риси.
Горизонтальна вісь розіп’ята між двома полюсами. Лівий створюють ті форми укріплень, що мають обірваний характер: тимчасові, локальні, ледь помітні у міському та медійному просторах. Тут маємо справу з об’єктами, що добре вписались у щоденні практики та не сприймаються як перешкоди, а радше органічні елементи ландшафту. Гарним прикладом об’єктів, близьких до цього полюса є загородження з мішків із піском, пошарпаних часом, або сигнал повітряної тривоги.
Правий полюс горизонтальної вісі утворюють добре помітні безперервні перешкоди, ефектом яких є підрив повсякденності, що вимагає зміни звиклих маршрутів використання, переписування сценаріїв участі. Прикладами такого роду укріплень є не тільки протитанкові рви, редути й мінні поля. Сюди також слід віднести рейди ТЦК, що породжують неосяжну за розміром перешкоду мобільності для чоловіків призовного віку, багато з яких опиняються «в бігах» (за термінологією Аліси Гоффман), що докорінно змінює гендерну структуру та економіку невеликих міст і поселень. Також до цього полюсу укріплень можно, до прикладу, додати державну регуляцію народних зборів для забезпечення військових, що призвела до занепаду волонтерської діяльності.
Нижній полюс другої, вертикальної вісі створюють ті форми укріплень, спорудження яких вимагає від індивіда мінімального внеску (часу, коштів, інтелектуальних здібностей, емоційних сил тощо) у сили оборони. Тут можна сміло розмістити вподобання у Фейсбуці під дописами про кількість вбитих ворожих солдат, підірваних НПЗ, репости новин про обсяги військової допомоги, черги на російських АЗС; вираження згоди з курсом українізації у персональних розмовах; вербальну та емоційну солідаризацію зі скорботними або переможними новинами з загальнонаціонального телемарафону.
Верхній полюс вертикальної вісі складається з форм укріплень, спорудження яких вимагає від індивіда максимального внеску, якщо не самопожертви. Не важко здогадатись, верхній полюс утворено діяльністю наших воїнів, наприклад, зі спорудження та утримання фортифікаційних споруд на фронті, безпосереднього стримування ворога на лінії зіткнення, боїв у небі, на морі. Розбудова таких укріплень неможлива без найвищого рівня солідарності й консенсусу з існуючим ладом, заради якого індивід або група готові на екстремальні витрати, оборону ціною власного життя.
Зазначені вісі створюють систему координат, що складається з чотирьох областей, в які ми можемо помістити відомі нам форми укріплень, щоб краще зрозуміти специфіку окремого явища чи об’єкту. Першою з виокремлених таким чином областей є дискретні укріплення, характерною рисою яких є тактичний рівень ексклюзії (точковий ефект закриття і перешкоджання), але високий рівень зусиль, необхідних від індивіда чи групи на їх спорудження і утримання. Уособленням цих форм є приватні фортеці, опорні пункти, окремі ділянки загороджень, що бережуть локальний статус-кво. Ці форми укріплень відіграють малопомітну роль у справі загальної оборони, перш за все тому, що легко перетворюються на товар, стають необхідною рисою проєктів повоєнної відбудови, сталої архітектури, стержнем елітного життя: це бункери під ключ, готові мобільні укриття, закриті ЖК, намивні острови. Крім об’єктів, що радше виражають класову структуру суспільства, це можуть бути поодинокі дороговартісні споруди, з публічною функцією, але точковим підсиленням безпеки, таким як організація школи в метрополітені Харкова, що діє тільки на кількох станціях для обмеженої кількості учнів і не вирішує проблеми убезпечення освітнього процесу в цілому.
Друга зі сфер фортифікацій — це анестетичні укріплення, які передбачають мінімальні витрати та є при цьому поодинокими, фрагментованими, як наслідок — малопомітними у загальній обороні. У випадку таких укріплень стикаємось, по-перше, з загородженнями, що не здатні забезпечити надійний захист навіть на індивідуальному рівні, але приносять певне заспокоєння власнику, по-друге, маємо справу з актами індивідуальної самооборони, що не приведуть до небезпечних наслідків, не містять жодного ризику, не передбачають великих коштів: це – скотч на вікнах, донат на дрон, зла відповідь зраднику, відписка від блогера, відмова від спонсорів війни тощо. Такого роду укріплення споруджують ті, хто є радше бенефіціарами усталеного ладу, усвідомлюють його загрози й практикують самооборону, але з певних причин не в змозі перейти до більш витратного захисту. Тому долучаються до оборони час від часу, адресно, скоріше анонімно. Для цієї групи створено розгалужений інтерфейс безпечного залучення (онлайн-збори, прибирання уламків, квиток на благодійний концерт з підтримки полку безпілотних систем).
Третьою сферою фортифікацій є спектакулярні укріплення. Їх складно оминути, перестрибнути, не помітити, бо вони неперервні і потужні в матеріальному плані, сенсаційні, драматичні, демонстративні – в медійному. На їх зведення треба закласти великі кошти, провести складні організаційні заходи, задіяти спеціальну техніку, залучити велику команду. Іншою важливою рисою таких укріплень є те, що вони вимагають широкої суспільної підтримки і масової партиципації. Результатом їх спорудження є перетворення окремих перешкод в неперервну лінію оборони, що неможливо пройти. Прикладами такого виду укріплень, з однієї сторони, є будівництво прифронтових фортифікацій, підвищення енергетичних і продовольчих спроможностей, а з іншої, новий закон про мобілізацію, криміналізація ухилянтів та їх укривачів, відновлення публічних ритуалів ганьби («суду честі»), перелік книг, що становлять загрозу національній безпеці, перезавантаження військового керівництва та аудит в ЗСУ тощо.
Четвертий вид фортифікацій можна назвати мережевим. Ця назва, звичайно, відсилає до практики плетіння сіток і позначає ті форми укріплень, які вимагають від індивіда невеликого внеску, але стають помітними у справі оборони. Маскувальні сітки, як символ незламності, можуть бути міцнішими за «зуби дракона», бо засновані на праці тисяч літніх жінок, що хворими руками і маленькими пенсіями кумулюють постать потужного союзника наших захисників, й отримують ту увагу медіа, на яку заслуговують. Це також командні термінові збори на «крилату помсту», півник, що встояв, шафа, що не впала, бабуся, що купує FPV-дрон.
Запропонована вище категоризація розроблена не з метою опису того, як правильно будувати фортифікації або який різновид укріплень більш ефективний. Скоріше вона переконує в тому, що більшість обʼєктів і дій цього роду є контекстуальними та ситуативними. Вуличний блокпост не сприймається однаково дитиною, ветераном і хлопцем, що самовільно залишив частину. Оборонні споруди змінюють свій статус у часі, подієво. Цей інструмент слід вважати також внеском у краще розуміння критики на адресу обмежень й розгортання складної системи низової протидії, обходу перешкод, викликаних фортифікаційними заходами. Ця критика є головним нервом політичного життя сьогодні — поділу суспільства на тих, хто радо зустрічає унормування простору, та тих, хто різко відхиляється від норми. Поділу драматичного, бо, з однієї сторони, ми маємо повсякчас дбати про цивільну та військову безпеку, а, з іншої, пильнувати стан демократії, щоб «суспільство в облозі» не перетворилось на внутрішнього агресора. Тут мова не йде, вочевидь, і про те, щоб зробити певну форму укріплень взірцем фортифікації, але про то, щоб допомогти їм дійсно підсилити нашу обороноздатність. Це вимагає розуміння, що для ефективного захисту в решті решт нам потрібно щось значно серйозніше, ніж плетіння сіток, яку б потужну алегорію ця практика не створювала.