Квітник у дворі
«Ніщо не живило мене так щедро, як вид дворів, де була серед темних лоджій одна, влітку затінена маркізами, що стала колискою, в яку вклав мене, свого нового жителя, Берлін». Так розпочинає свою «берлінську» книжку німецький філософ Вальтер Беньямін. Для автора було важливо відтворити картини, у яких відбилося сприйняття великого міста дитиною з єврейської сім'ї. Однією з центральних картин дитинства виявився двір житлового кварталу в західній частині Берліна на рубежі XIX і XX століть. Ця картина виразно відображає, як той, кого в 1930-і роки німецька дійсність змусила емігрувати, втратив відчуття надійного даху над головою. Чи змінився вид сучасного двору із часів «берлінського» дитинства Беньяміна? Чи такі дорогі вони для нас, як були близькі до філософа? Чим слугують двори для мешканців спальних районів Харкова сьогодні? А для людей, позбавлених дому через війну?
Беньямін вважав, що двір для берлінця – кордон його будинку. «Саме тут живе Берлін — сам бог цього міста». Цікаво, де розташовує це сакральне місце в Берліні інший, неменш відомий його мешканець, письменник і журналіст, Йозеф Рот. Для Рота місце та час берлінського божества розтікається жвавими вулицями, громадським транспортом, лазнями, міськими парками, кафе та фешенебельними готелями, іншим словом, публічними просторами міста. Ця арена містобудівних перетворень, центр соціального та культурного життя для Рота, вихідця з Галичини, невеликого містечка Броди, стає найбільшим його азартом. Вчорашній провінціал, він зберіг у собі вміння дивуватися столичним нововведенням, завдяки чому створює панорамний портрет берлінського життя 1920-х років. Дві долі, два різні погляди на місто. З одного боку, фокус на сферу внутрішнього, інтимного та сакрального. З іншого, погляд прикутий до респектабельних місць бурхливого міського життя, до контекстів або ритуальних або святкових подій. Двір у такій перспективі займає скоріше периферійне, ніж центральне становище. Тим часом берлінський двір, як і харківський у той час, був зосередженням культури взаємообміну та спілкування сусідів. У радянських містах двори служили місцем виробництва сусідського співтовариства (Ілля Утєхін), маленькими острівцями життя, у яких всі одне одного знали і спілкувалися на рівних незалежно від рівня достатку. У дворах завжди знаходилися місця для зустрічей людей різних поколінь, де час проходив за рясним спілкуванням та обміном (рецептами, новинами, речами), часто супроводжувався іграми та музикою. В епоху ТРЦ та повітряних тривог ця мова дворової взаємодії зникла.
Відлунням того часу в сучасних дворах відбиваються, мабуть, тільки квітники. Харківські двори доводять, що навіть на десяти квадратних метрах перед багатоповерховим будинком можна виростити дуже гарні квіти, рівний газон, вишневе дерево чи чагарник ліщини. В екстремальних випадках можна зустріти викладену камінням альпійську горку, навіть міні-екопарк на місці вирви від влучання. Дедалі більше дворів прикрашені мешканцями, але що ці квітники означають сьогодні, коли влада може імітувати сусідську творчість, видаючи декоративні клумби комунальників за ініціативу мешканців (див. це і це). З дослідницької практики мені відомо, що у більшості випадків всі квітники створені якимсь одним мешканцем і, як правило, без узгодження з сусідами: «Ні, ніколи взагалі не треба помічників ніколи. Не люблю. Ми ж ходимо там бригадою, допомагаємо там, все, а щоб до мене особисто, не треба мені ні копати, ні саджати, я сама і копаю, і саджаю, і в ліс їжджу за землею». У результаті, нешкідлива садова цибуля може стати реальним приводом для сусідських воєн. У практиці облаштування двору втрачено момент спілкування. Організація побутової сфери сусідства не включає спільних дій. Прибудинковий квітник — це продовження будинку для його творця, де він почувається господарем.
Важливий фактор, який сьогодні визначає ставлення до простору двору, полягає й у тому, що люди не пов'язують його із спільною власністю мешканців. За перебудовний період 90-х років у свідомості людей вся маса міських просторів зникла в дуже тісній парі: громадський міський центр і приватний простір квартири. Місця для якихось проміжних зон та утворень у ній немає, а саме таким утовренням є територія двору. Вона не публічна, і не приватна у чистому вигляді. У таких умовах двір був скинутий до підворіття, сірої нічийної зони, приниженим у статусі до чогось вульгарного, обтяжливого. Двір став місцем маргінальним, таким чого краще позбутися, передати під владу іншому.
Чи варто в такому разі оголосити перемогу погляду Йозефа Рота, який не помічав дворів, так само як не беруть його до уваги стратеги відновлення, що самі нещодавно перебралися до Львову чи Києва із затишних дворів райцентру? Невже, щоб закохатися в цей куточок міської природи, в ньому неодмінно потрібно провести дитинство? Звісно, ні. Повернення втрачених позицій двору у житті великого міста можливе, треба лише навчитися розуміти та правильно користуватися тими можливостями, які він надає сусідській спільноті. Наприклад, в основу спільної діяльності не обов'язково закладати сад чи город. Так, це зрозумілий, але не єдиний спосіб об'єднання людей. Цей процес може відбуватися і в проблемному полі, наприклад, створення або реформування ОСББ, колективної опіки над самотніми людьми, сім'ями переселенців, турботи про осіб з обмеженими можливостями і багато іншого. Двір у різних випадках може бути підмогою, і центральним місцем подій, у якому формується колективний голос сусідської спільноти. Місцем, де мешканці набувають політичної сили, здатної впливати на якість життя кожного його члена. Двори, таким чином, стають маленькими школами демократії, де всі початкові класи проходять за уроками садівництва і квітництва.